Важливо, аби країна не зачинила двері перед українцями Донбасу.

Отже, завершилась моя подорож Краматорськ-Дружківка-Слов’янськ. Я повернувся до Києва.

Їздив з лекціями на тему “Українці Донеччини у збройній боротьбі за незалежність УНР”. Вражень багато, розповісти є про що. Кому цікаво – читайте наступні дописи. Писатиму про кожне місто окремо.

Висновки, які я зробив за результатами цієї короткої, але корисної для мене мандрівки.

1. Ситуація на Донбасі складніша, ніж її розуміє значна частина українців. Багатьом з нас хотілося б вірити, що “вони самі в усьому винуваті”, “самі до такого допустили”, “в Коломиї такого б не було”. Насправді, окупація могла б відбутися і в Коломиї, і у Львові, і в Києві та Херсоні. 90% населення підтримує сильнішого, або воліє мовчати і не висовуватись.

2. Бути українцем в Дружківці, залишитись українцем навіть в умовах російської окупації Костянтинівки, – це далеко не те саме, що бути українцем в Києві чи Херсоні. Про Львів чи Франківськ я мовчу.

3. Так, серед українців звільнених територій є чимало пристосуванців, які зайняли сторону сильнішого після повернення української армії.

Однак є й ті, хто залишався українцем навіть тоді, коли це загрожувало стратою. З цих українців “можна роботи цвяхи”. Ми не маємо права відмовлятися від цих українців, не можемо залишати їх сам на сам з проблемами деокупованих районів.

4. Мав кілька розмов з людьми, які перебувають на окупованих територіях і дотепер, але приїздять у звільнені райони. Повірте, у Донецьку лишаються українці. Лишаються ті, хто чекає на визвольний похід нашого війська.

Комусь хотілося б сказати “вони самі винні”, хотілося б відмахнутися рукою…

Моя думка – і Слов’янськ, і Дружківка з Краматорськом, і Донецьк з Луганськом – це все українські землі, які потребують нашої допомоги.

В першу чергу допомоги і підтримки потребують українці, ті, хто залишився вірним нашій країні. Важливо, аби країна перед ними не зачинила двері.

Павло Подобєд

Like this post? Please share to your friends:
Залишити відповідь