“Шара, – це єдина заповідь, в яку наш тутешній народ вірить”, – підприємиця зі Слов’янська

Вчора я ішов по Слов’янську і раптом бачу – знайомий взуттєвий магазин. Саме його пограбувало “мірноє насєлєніє города”, коли гіркінці пішли, а українці ще не прийшли. Ні від кого не ховаючись, тупо зібрався натовп, виламав двері магазину і забрав все, що хотів. Я тоді в порожньом залі застав власницю магазину. Вона ледь не плакала. Казала, що взяли з чоловіком і сином кредит під цей бізнес, здається, сто тисяч. Сварилася на всю котушку. Тепер вирішив поцікавитися, як вона. Господиня виявилася на місці. Питаю: “Ви мене пам’ятаєте?”. Вона: “Репортер?”. Я: “Точно”. Вона розказала, що з проблемами розгреблася, непогано почувається. Запитав, чи зверталася вона до міліції. Вона сказала, що так. Менти знайшли якогось бомжа з двома парами взуття. Інших – не шукали. Але все одно я порадів, що в неї все гаразд. Вона була настільки колоритною, що стала прообразом однієї з героїнь мого оповідання про війну.

Ясна річ, що в оповіданні описана не суто вона. Але образ зберігся.

“Перехожі на вулиці розказали йому, що за рогом пограбували магазин і він відправився туди. Там побачив жінку, яка стояла посеред торгового залу з майже порожніми полицями. Де-не-де на полицях виднілося взуття. Але то була або одна туфля з поламаним високим підбором. Або пара босоніжок, однак чомусь різного кольору. Та переважно на полицях стояли цінники. Просто цінники і ніякого товару.

Жінка плакала. Вона б нагадувала зламану розпачем людину, якби не її лайка. Вона так енергійно сварилася, що видно було: вона аж ніяк не зламана цією ситуацією. Відчувалося: сльози висохнуть і вона долатиме свої неприємності з подвійною енергією.
– Шоб вам, суки, ноги в моей обуви поотсыхали! – кричала жінка неголосно, але виразно, – Шоб вы, падлы, падали на каждом шаге и разбивали себе ваши дурные бошки.

Вона помітила Анджея, кілька секунд мовчки дивилася на нього заплаканими очима. Потім зневажливо запитала:

– А ты шо приперся? Не успел скомуниздить и пришел подобрать остатки?

– Нет. Я журналист.

– Так вот, журналист, напиши там у себя в Америках, – вона, мабуть, зразу вловила його акцент, – шо тут на Данбассе живут жадные гандоны. Больше всего они любят шару.

– Я поляк, а не американец. Что такое шара?

– Ты не знаешь, шо такое шара? – вона припинила плакати і подивилася на Анджея з непідробним інтересом, – Ля, да ты совсем темный. Ты в бога веришь? Католик что ли?

– Да.

– Шара, она же халява, – это единая заповедь, в которую наш здешний народ верит, как другие народы верят в десять заповедей. Шара – это когда ты спи*дишь чужое, и тебе за это ничего не будет. И не только не будет – ты еще и ходишь важный, гордишься. А тебя все уважать будут и на тебя ровняться.

– Вы так говорите, как будто не местная.

– Черт меня дернул тут родиться. Местная! Еще какая местная. Просто не повезло мне: научилась мозгами думать, а не так, как эти… Потому не тока знаю, но и понимаю всю эту падаль так хорошо”.

Оповідання тут.

Юрій ЛУКАН

Like this post? Please share to your friends:
Залишити відповідь