Позитивні аспекти агресії Путіна – до Дня Незалежності України

Як правило, ми бачимо тільки очевидні негативи від агресії Путіна в Україні. І те, що перш за все ми говоримо про них, можна легко пояснити. Вони очевидні.

Однак більш зважена рефлексія над тим, що відбувається, дає зовсім неочікувані результати.

Не всі наважуються про них не те що писати, але навіть зізнатися самим собі, що вони таки є.

Я вже якось писав про них. Матеріал отримав чималий резонанс. Хоча цим шляхом, здається другий раз ніхто не пройшов – ніхто не додумав цих думок до кінця, не поцікавився, куди врешті-решт призведуть ці тренди. Тому спробую ще раз закинути ці крамольні думки у поле уваги українського аналітичного суспільства.

Отож:

Агресія Путіна зробила зрозумілішою, прозорішою загальну геополітичну ситуацію у світі. Путіну вдавалося довший час водити за носа розслаблених і, чого гріха таїти, часом недалеких західних лідерів. Інколи, щоправда, вони й самі були раді обманюватися. Одні для того, щоб дотягнути до кінця своєї каденції з іміджем “миротворця” (як-от Барак Обама), інші – з огляду на явні бонуси, які отримували від того ж Путіна. Кожен по-різному, але результат був один: усі вони натужно пробували “зрозуміти” Путіна, коли він шматував Чечню, Південну Осетію чи Абхазію.

Після окупації й анексії Криму, а також агресії на Донбасі все стало абсолютно прозорим. Путін свідомо і демонстративно зламав всю пост-ялтинську систему безпеки, яка забезпечувала мир у Європі 70 років. Зламав демонстративно, щоб “розумільники Путіна” не сумнівалися – він демонстративно кинув всім їм виклик.

Я вважаю цю ясність позитивом. Хоч за неї, звісно, заплачено кров’ю – і не лише українців, але й грузинів, молдаван, вірменів, азербайджанців, осетинів, абхазів, чеченців і т.д.

Завдяки зусиллям Путіна Україна вперше свідомо позиціонувала себе в політичній опозиції до Росії. Путін змусив Україну стати по інший бік фронту. Причому, як на мене, то з боку переможців, а не лузера, яким є Росія Путіна.

Ба більше, Україна на сьогодні є не лише полем бою чи протистояння Заходу і збожеволілої Росії. Україна є заборолом Європи, європейського проекту, який називається Європейський Союз. Звісно, не всі в Європі здатні це побачити чи з цим згодитися. Однак на сьогодні це факт. Якщо встоїть Україна, то проект ЄС матиме перспективу. Таким чином агресія Путіна зробила Україну важливою для всієї Європи, всього ЄС – не йдеться лишень про наш, український, інтерес, не про якесь там смішне, як на сьогодні, асоційоване членство України в ЄС. Йдеться про майбутнє ЄС.

Путін забив осикового кілка у міф “братських” українського та російського народів. Комусь ця теза особливо не сподобається. Однак це так. Причому під українцями тут варто розуміти тих, хто сьогодні відстоює незалежну Україну, а серед них – маса росіян, кримських татар чи чеченців – саме вони є українцями у сьогоднішньому сенсі слова. А серед російських імперців чимало етнічних українців – киньте оком на прізвища кримських “губернаторів” чалих-міняйлів та донецьких каудильйо захарченків-плотницьких. Путін на довгі роки розірвав цей місток, який старанно розбудовували останні триста років усі російські та совєтські ідеологи. Якщо до агресії Путіна тільки Західна Україна пам’ятала і знала, що російські імперці – це чужі, то тепер Путін переконав всю Україну, що “Никогда мы не будем братьями”.

Ба більше, Путін розірвав персональні зв’язки громадян України та Росії. Путін, як всі ґебісти, пішов далі – заліз в душу 88% росіян, які почали рвати навіть персональні зв’язки з знайомими і навіть родичами в Україні. Холодком потягло навіть від сімейних контактів. Дистанціюватися почали не те що народи, а й люди. Не знаю, як це оцінювати. З людської точки зору це зле. А в ситуації війни – по-різному. Війна є війною. Хоч ми часто боїмося собі признатися в тому, що це війна, і вона має такий інтерперсональний вимір.

Навіть більше – Путін кинувся рвати персональні зв’язки між “ватою” в самій Росії і тими 12% тверезо мислячих людей у тій же Росії, котрі тепер бояться розмовляти на тему України: “Найстрашнішим для мене було дізнатися про те, що нормальні люди мого кола раптом розкололися. Це коли одні задоволені “Кримнаш”, а інші, як я, категорично з цим не згодні, назвавши такі дії варварством. Я тепер з деякими друзями та знайомими боюся розмовляти, щоб не посваритися на все життя. Я боюся втратити в житті людей, з якими я десятки років дружив, взаємодіяв, боюся такого на старості років”, – академік РАН, посол РФ у Франції Юрій Рижов. Ці 12% думаючих росіян – наш здобуток у цьому протистоянні. Так, їх небагато, але це найкращі.

Агресія Путіна призвела не до розколу українського суспільства, а до його консолідації. Саме агресія Путіна відкинула етнічні, мовні, релігійні та інші перегородки, які старанно вибудовували в Україні і недалекоглядні доморощені політикани від Кучми до регіоналів з Януковичем на чолі, і сам Путін. А тут взяв і все зруйнував – своїми ж руками. Звісно, він очікував на інший ефект – захопити не той оцупок Донбасу, а областей 8-10.

Майдан Гідності й наступна війна за Незалежність на Донбасі відкинули інсинуації щодо власне антиросійських настроїв – їх немає. Є антипутінські, антиватні, антиімперські. На східному фронті за Незалежність України воює маса етнічних росіян. Це шок для Путіна і наш великий здобуток.

Так само ці два роки остаточно дезавуювали міф про патологічний антисемітизм українців. Ми не тільки не побачили жодного антисемітизму – навпаки, єврейська, і не лише єврейська спільнота в силу своїх можливостей рішуче почала брати участь у розбудові та обороні України. І не лише про Ґройсмана чи Коломойського йдеться.

Консолідація українського суспільства різко прискорила процес творення нової і значної політичної реальності у Центральній Європі – в Україні почала консолідуватися новітня українська політична нація, яка принципом своєї консолідації визначила не етнічну чи релігійну належність, а громадянство як активну участь у розбудові цієї ж політичної реальності.

Агресія Путіна призвела до форсованого формування новітньої української ідентифікаційної платформи – з її Пантеоном новітніх героїв (герої Небесної Сотні, кіборги, оборона Донецького аеропорту, гори Карачун, Савур-Могили, навіть Іловайська та Дебальцівська трагедії), новітньою героїкою добровольчих загонів. По суті, твориться новітній національний міф. Причому міф, який не розділяє нову політичну націю, як це пробували робити, зіштовхуючи міф національного опору (УПА) та Другої світової війни. Новітня героїка єднає.

У своєму божевіллі загнаний в кут Путін почав усіма силами рвати економічні зв’язки України та Росії. Це почалося ще до агресії, однак агресія різко прискорила цей процес. Його ідеєю було і є економічно задушити Україну. Однак це має зворотний бік. Україні є і буде важко. Однак Україна зусиллями Путіна унезалежнюється від Росії. І не лише про газ йдеться, хоча енергетична залежність України була і є найважчою проблемою, яку ми ще маємо розв’язати. Але парадокс – Путін сам штовхає нас до того, щоб ми нарешті диверсифікували постачання енергоносіїв в Україну. А не прив’язували її до російської труби, як це робила Тимошенко.

Тим самим Путін сам заштовхує Україну в обійми ЄС. Він силою змушує наших доволі інертних виробників шукати ринків на Заході. Тим більше, що формальні передумови до того в України вже є.

Усіх дивує те, що Путін свідомо руйнує інфраструктуру Донбасу. Здавалося б, загарбав – мав би берегти. Тому всі аналітики переконані, що Путін не зацікавлений в анексії Донбасу і бачить агресію на Донбасі як димову завісу для Криму та майбутню ракову пухлину на тілі України.

Так, Донбас був тією “раковою пухлиною” на тілі України. Десятиліттями кримінально-політичні клани Донбасу не лише грабували цей регіон, але й гальмували розвиток всієї України. Тому розгром Путіним Донбасу є парадоксальним.

Путінський розгром Донбасу має три наслідки

Наслідок перший: Путін, фактично, розгромив політичну еліту Донбасу. Більшість її “зірок” тепер – політичні втікачі, лузери й маргінали. Політична вага Донбасу після його розгрому, колабораціонізму місцевих еліт з окупантом, в сучасній політичній конструкції України нікчемна. Путін зруйнував Донбас політично. І в ситуації, поки Донбас не породив іншу політичну еліту, це позитив. Це дає час перевести подих решті політичної еліти України – вони можуть вести країну до змін (інше питання – чи ведуть).

Наслідок другий: розгромивши Донбас, Путін здійснив перший етап і так неминучої реструктуризації застарілого постсовєтського індустріального регіону, який ставав щораз обтяжливішим для всієї української економіки. Свого часу таку реструктуризацію, а інколи й ліквідацію, здійснила Німеччина у Рурській області, Велика Британія – в Уельсі (тільки Маргарет Тетчер могла на це наважитися), здійснює Польща у Шльонську. Жоден український президент чи прем’єр-міністр на це не відважився. Старому індустріальному Донбасу завдяки Путіну приходить кінець. І це відкриває перспективу – але не до “відновлення”, про яке торочать у Брюсселі та Києві, а до перезавантаження. Новий Донбас має стати іншим – у технічному сенсі.

Наслідок третій: реструктуризація Донбасу не могла б відбутися без переміщення великих мас населення в інші регіони. Найлегше таке переміщення, яке супроводжувало реструктуризацію, відбулося в Пітсбурзі (США) – там населення традиційно мобільне. Агресія Путіна призвела до, хай примусового, розосередження близько півтора мільйона осіб з регіону, що полегшує його ревіталізацію у майбутньому. І не факт, що цей процес зупиниться навіть “після війни” в умовах реальної зруйнованості регіону. На такий “подвиг” у нашій частині світу справді здатні тільки Ленін-Сталін-Путін. Розумію всю дикість цих слів. Звісно, це величезні людські трагедії. Однак не лише з огляду на агресію Путіна, але й у випадку реструктуризації ці процеси були неминучими – можливо, не такими брутальними і більше розтягнутими в часі.

Тепер про Крим. Тут теж три наслідки

Наслідок перший: український політичний клас підійшов до усвідомлення того, що попередня українська стратегія у Криму, яка полягала у створенні фактичної російської національної автономії у Криму під назвою Республіка Крим, збанкрутувала. Це плюс. В майбутньому йти цим самим шляхом немає сенсу.

Наслідок другий: український політичний клас дозріває до потреби створення у Криму кримськотатарської національно-територіальної автономії.

Наслідок третій: український політичний клас дозріває до усвідомлення того, що “після війни” статус Криму може бути модифікований, хоча під українським суверенітетом, звісно.

Всі ці три наслідки щодо Криму є симптомами дорослішання нашого політичного класу, розвитку політичного планування, що мене особисто тішить.

***

Як бачимо, справді збожеволілий (бо інакше цього не назвеш) Путін не притягує Україну до Росії. А навпаки, відштовхує.

На жаль, чесний аналіз ситуації зазвичай безжальний. Політики на нього не здатні. Їм потрібно “подобатися” – це їхнє головне заняття. Мені – ні. Тому ще раз прошу вибачення у тих, кого обпалило це божевілля. Однак ми маємо осмислити всі аспекти цих справді епічних з огляду на майбутнє подій, свідками і безпосередніми учасниками яких є.

Тарас ВОЗНЯК

Like this post? Please share to your friends:
Залишити відповідь