Марсіаноросія або леґітимізований сепаратизм

У 1900 році у світі налічувалося 59 держав, у 2000-му – 206. Вже за 15 років XXI століття їх з’явилося ще з десяток, у Європі аж дві – у 2006 році Чорногорія, у 2008-му Косово. Звідки ж так багато взялося цих нових держав, за століття – майже вчетверо більше? Відповідь на це запитання більш, аніж проста: колонії, напівколонії та залежні території з іншим статусом відокремилися (відсепарувалися) від імперій. Це був звичайнісінький собі сепаратизм, бо що є відокремлення, як не сепаратизм, але з часом сепаратизм цей набув статусу леґітимізованого. Україна як колонія (навіть не як напівколонія) відсепарувалася від Росії, яка тоді називалася СРСР, 1991 року.

Сепаратизм завжди є чинником нестабільності у світі, тому спочатку його ніхто не хоче сприймати, старі держави погрожують пальчиком «ньо-ньо!», «не можна!», але коли народ певної території доводить, що він не лише народ, а й справжня нація, тоді «пахани» і «діди» світу цього зі скреготом зубовним змушені «вписати» нахабного новоспеченого «салагу» до своєї компанії леґітимних держав. Неймовірно, але факт: 1989 року, коли Словенія перша з республік колишньої Югославії оголосила про свій вихід із цього імперського утворення, держдеп США заявив, що єдина Югославія є чинником стабільності в Європі і що намагання цю стабільність порушити є деструктивним. Ще більший «дурдом» виявив Буш-старший 1 серпня 1991 року, виступаючи у Верховній Раді у Києві: він попередив, що налаштований проти відділення України від Радянського Союзу, і назвав прагнення українського народу до незалежності «самовбивчим націоналізмом». Це тоді, коли всім було на сто відсотків зрозуміло, що Союзу прийшов гаплик. То що, у «тупих піндосів поїхав дах» щодо Словенії 1989 року і України 1991-го? Та ні, це було просто останнє намагання старого світу, вхопившись за соломинку, максимально пригальмувати об’єктивні процеси світового розвитку, які загальмувати, як це всі дуже добре знають, неможливо. Ільф і Петров писали про дуже грізного швейцара, який на прохідній надзвичайно суворо вимагав у кожного посвідчення, але якщо раптом у когось цього посвідчення не було, пропускав і так.

Тобто якщо не можна заборонити, то залишається лише один варіант – дозволити. На цьому принципі ґрунтується вся післявоєнна міжнародна політика і дипломатія, коли не виконуються такі поважні міжнародно-правові документи, як Гельсінський заключний акт 1975 року про непорушність кордонів у післявоєнній Європі чи Будапештський меморандум 1994 року щодо територіальної цілісності України. Виникнення нових держав у Європі – Чорногорії і Косова – поставило хрест на Гельсінських угодах, а анексія Криму і окупація Донбасу – на Будапештському меморандумі.

Отож процес визнання нових держав іде за сценарієм: спочатку сепаратизм, потім доведення усьому світові, що це не сепаратизм, а прагнення гідного народу здобути свою незалежність, далі – визнання чи не визнання світом чи більшістю світу цього прагнення. Якщо прагнення переконливе, то перемога і визнання неминучі, і тоді всі попередні поважні міжнародні документи за підписом найсильніших світу цього («ньо-ньо, не можна!») залишається повісити на цвяшок в клозеті.

Лише два приклади леґітимізованого сепаратизму з нещодавньої світової історії. Еритрея, країна, яка відділилася від Ефіопії 1993 року, вела зі своєю метрополією багаторічні війни, в яких гинули десятки тисяч людей, зрештою стала членом ООН і була визнана міжнародним світовим співтовариством. Східний Тимор має історію, майже ідентичну до Еритреї: відділився від Індонезії, війни, жертви – 2002 року став членом ООН. Європейське Косово, визнане 108 країнами світу, 2014 року підтримало Україну, приєднавшись до світових санкцій проти Росії, хоча Україна до цього часу Косова не визнала. Тенденція до зростання кількості нових держав у світі поки що не змінюється, і хто зна, чи не виникнуть згодом іще нові держави, наприклад: Каталонія, Шотландія, Корсика, Курдистан і ще багато інших. Все залежить від них самих. Якщо ти сильний, то можна наплювати на всі міжнародні угоди і світовий порядок.

Та повернімося, власне, до України. Тут маємо беззаперечне визнання її незалежності усім світом, звичайно ж окрім Росії. Ні, про людське око, Росія нібито визнає українську незалежність, але фактично не визнає. 12 березня минулого року Путін у телефонній розмові з Мустафою Джемілевим заявив, що «Україна не зовсім законно вийшла з СРСР», тобто треба розуміти так, що все, що діється Росією стосовно України з березня 2014 року, що діялося до цього і що діятиметься ще невідомо скільки після цього, це не що інше, як прагнення Росії подолати український сепаратизм, який досягнув свого апогею 24 серпня 1991 року. І сучасна російсько-українська війна – не що інше, як війна Росії проти «сепаратистської» України за імперську цілісність Російської імперії, і хто сказав, що боротьба з сепаратизмом не може тривати 25 років? Насправді може тривати й 250.

Уся пропаґандистська машина РФ спрямована на те, аби довести усьому світові, що Україна – ніяка не держава, українська нація – ніяка не нація, і рано чи пізно ця країна розвалиться, оскільки не має тих засад, на яких ґрунтується будь-яка нормальна держава. Слідчий комітет Росії каже, що має тисячі томів доказу звірств українських військових проти мирного населення Донбасу, тобто, на їхню думку, українські збройні сили ніякі не збройні сили, а збіговисько злочинців, які катують мирне населення. Росія, як вона це собі уявляє, має всі шанси здолати український «сепаратизм» і повернути свою колишню колонію в орбіту свого впливу («воно й було наше, тільки ми віддавали татарам на пашу»), а про українську армію і українську державу годі й згадувати, бо їх в принципі не існує.

Якщо Україна вважає, що Новоросія, чи ДНР і ЛНР – це виссані з пальця державні утворення, яких ніколи не було, і які штучно витягнули на світ Божий кремлівські політтехнологи, аби нашкодити Україні, то хто заважає Росії вважати, що жодної України ніколи не існувало і не існує, і що ця неіснуюча нація була розроблена у кабінетах німецьких, австрійських і польських політтехнологів у XIX столітті, аби нашкодити Росії? Ніхто й Україні не заважає вважати Росію диким феодальним чи навіть первіснообщинним утворенням під назвою Моксель, де у курних хижах живуть песиголовці, а ведмеді з балалайками на шиї і пляшками з горілкою у лапах розгулюють усіма просторами шостої частини земного суходолу. Але річ, власне, у тім, що найголовніше – не вважати чи визнавати щось так чи інакше, а реально довести, що ти «не твар тремтяча, а право маєш».

Росія у стосунку до України стає тим самим, чим і Україна у стосунку до окупованого Донбасу. Україна не визнає «ополченців» героями, які відстоюють землю своїх батьків від київських фашистів, так само як і Росія не визнає українських вояків героями, які захищають свою споконвічну землю від зовнішньої аґресії, бо «своєї землі у них ніколи не було і це типові сепаратисти, які 25 років тому зазіхнули на цілісність могутньої Російської імперії».

Здається, що зараз будь-яку нову «націю» можна виссати з пальця і створити блискавично. Наприклад: національний одяг – засмальцьований спортивний костюм «Адідас», герб – обригана балалайка, гімн – «Мурка», мова – суржик на основі блатної фєні, валюта – деномінований російський рубль до 1997 року. Впізнали «націю»?

Та навіть можна вкласти, припустимо, сотню мільярдів баксів і створити таку собі державу Марсіаноросію, де живуть біженці з Марса марсіанороси, яких нещадно гноблять невдячні земляни. І повірте, знайдуться у світі тисячі прихильників цієї держави, які щиро повірять у найнеймовірніші бздури і будуть допомагати марсіаноросам, навіть і воюючи за них, обстоювати їхню гідність і незалежність.

Так що Україні залишається єдине – довести, що вона не Малоросія, не Новоросія і не Марсіаноросія, а давня могутня нація, яка з великим запізненням, але зрештою віднайшла свою державну гідність і здатна її обстоювати, як це колись робили Нідерланди у боротьбі з Іспанією чи Північноамериканські Сполучені Штати у боротьбі з Англією, прикладів можна навести безліч…

Здається, Україна вже починає доводити, що не є державою-невдахою (failed state), залишається виробити серйозну стратегію повернення втрачених через російську окупацію територій і послідовно втілювати її в життя. І пам’ятати, що жодні міжнародні угоди, жодне «слово честі» вершителів долі народів на планеті Земля не ґарантуватимуть Україні абсолютно нічого, якщо вона сама своєю силою, наполегливістю і відданістю своїх синів не захистить себе від дикунства і людиноненависництва одних своїх сусідів і байдужості й тупого прагматизму щодо неї інших.

Ілько ЛЕМКО

Like this post? Please share to your friends:
Залишити відповідь